«Я зрозуміла, що біль у спині зник наступного дня після зустрічі. Саме тоді усвідомила: мені це справді було потрібно».
Для родини Анастасії Баранової із Дніпра початок 2026-го року, як і для мільйонів українських родин, видався особливо непростим. Її чоловік — на службі, життя ніби завмерло, а накопичена тривога почала проявлятися не лише емоційно, а й фізично. Анастасія згадує, що тоді постійно повторювала одну фразу: «Мені потрібна підтримка».
Вона не знала, де її шукати. Поштовхом стала книжка, в сюжеті якої героїня не могла впоратися зі своїми переживаннями й почала шукати групу підтримки. Ця історія надихнула Анастасію замислитися: «Можливо, така підтримка допоможе й мені».
Однак пошук в інтернеті виявився непростим.
«Я знайшла лише декілька посилань. Зареєструвалася, вже майже втратила надію, що хтось відповість. І саме команда організації “Жіноча Сила” написала мені».
До першої онлайн-зустрічі Анастасія не мала жодних очікувань.
«Я просто вже навчена життям нічого не очікувати, щоб не розчаровуватися».
Однак відкриттям для неї стало те, що, опинившись серед інших дружин військовослужбовців, відчула те, чого їй давно бракувало, — можливість бути зрозумілою без зайвих пояснень.
Коли жінка поділилася із чоловіком, що долучилася до такої групи підтримки, він спочатку поставився до цього скептично, але згодом змінив свою думку.
«Він був дуже здивований. Каже: “У підрозділі ми можемо поговорити між собою, посміятися — і вже легше. А вам, дружинам військових, часто навіть немає з ким поговорити. Тепер я це розумію”».
Коли здається, що життя — на паузі
За словами Анастасії, найважчим для неї була навіть не сама служба чоловіка, а відчуття безвиході, яке періодично виникало.
«Перед початком групи в мене був такий стан, що мені здавалося, ніби я впала в яму і не можу з неї вибратися. Зустрічі допомогли мені зрозуміти, де я зараз і як я сприймаю ситуацію».
Однією з практик, яку вона запам’ятала найбільше, стала проста вправа: щовечора відповісти собі на запитання «Чим хорошим запам’ятався сьогоднішній день?», записати головні події дня та позначити їх кольором — червоним, жовтим або зеленим.
«Так я могла побачити, наскільки моє життя проходить у гарному настрої чи навпаки. Під час групи я зрозуміла, що контекст мого життя не змінився, але змінилися моє бачення і сприйняття ситуації. І з’явилося з ким поговорити. Я по-іншому подивилася на те, що маю зараз».
Під час однієї із зустрічей Анастасії особливо відгукнулися думка, що те, що дружини військовослужбовців наче «невидимий батальйон».
«Якось чоловік сказав мені: “Ти теж військова, бо розділяєш зі мною це життя, цей досвід. Твоє життя відрізняється від життя суто цивільних людей”. А на одній із зустрічей в групі ми говорили про те, як суспільство сприймає військових, що воно бачить тих, хто зі зброєю, а дружини військових часто залишаються непомітними. Саме тоді я усвідомила, що ми — ніби “невидимий батальйон”».
Підтримка не завершується після останньої зустрічі
Після завершення групи Анастасія долучилася до Клубу «Сила Жінок». За її словами, саме безперервність підтримки стала для неї особливо цінною. Ранкові повідомлення, зустрічі, артмайстерки, книжкові клуби, обговорення фільмів — усе це допомагає повертатися до себе тоді, коли знову стає важко. Це створює відчуття, що підтримка не закінчується разом із завершенням групи.
«Я знаю: якщо мені буде потрібна підтримка, я знаю, де її знайти. У Клубі я завжди знайду щось для себе».
Саме після груп вона несподівано згадала про маленькі речі, які колись приносили їй задоволення. Наприклад, що від початку повномасштабної війни вона майже перестала фарбуватися.
«Я подумала: чому? І вирішила, що хочу знову це робити. Почала більше гуляти, приділяти увагу собі й відчула, що такі маленькі кроки теж повертають мене до життя».
Від онлайн-спілкування — до дружби
Під час зустрічей Анастасія познайомилася з учасницею, з якою після завершення групи вони продовжили спілкуватися. Нещодавно ця жінка приїхала до неї в гості з Польщі.
«У неї дуже складна історія. Через війну вона фактично залишилася сама. І коли вона приїхала до нас, ми вже познайомилися вживу. Це було дуже тепло. Я відчула справжню підтримку».
Для Анастасії ця зустріч стала ще одним підтвердженням того, що підтримка не завершується разом із програмою. Іноді вона переростає у гарну дружбу.
Чого найбільше бракує жінкам у громадах
На думку Анастасії, головна проблема — навіть не відсутність підтримки, а те, що про неї дуже мало знають мешканці громади.
«Коли мені стало зовсім важко, я почала шукати. Але знайти інформацію було непросто».
Жінка переконана, що у громадах потрібно більше говорити про можливості психосоціальної підтримки для родин військовослужбовців.
Не менш важливими є регулярні зустріч — і онлайн, і офлайн.
«Іноді дуже потрібні не лише слова. Дуже допомагають обійми. Посмішка. Можливість просто побути серед тих, хто тебе розуміє».
Жінкам, які поки що вагаються, чи приходити на групу, Анастасія каже:
«Ми не завжди розуміємо, наскільки нам важко. Не завжди можемо оцінити свій стан, поки не побачимо досвід інших. Навіть якщо здається, що тобі нічого не потрібно, можливо, саме твоя історія стане підтримкою для іншої жінки. Ми не лише отримуємо допомогу. Ми можемо допомагати одна одній. І від цього теж стаємо сильнішими».